<< Главная страница

ГОЛУБИЙ ГВИНТИК



Категории Олесь Донченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Про вiщо сперечались дiти Це Софiйка розказала про голубий гвинтик — чорнява дiвчинка в нових рипучих черевичках. Над лобом у неï був чубчик, перев'язаний червоною стьожкою. Цей чубчик завжди стримiв угору i при кожному кроцi кланявся: Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте! А черевички поважно вiдповiдали: Дрррасте! Дрррасте! — А знаєте що? — сказала Софiйка. — Мою маму звати Олена Iванiвна, i вона робить трактори! Ось як! Товстий Топа подивився на дiвчинку й вiдповiв: — Ну то й що? А мiй тато теж робить трактори! В дитячому садку тiльки що скiнчився обiд, i на третє ïли вишневий кисiль. Тому в Топи кiнчик носа був трошки замазаний. — Моя мама вкручує в трактори гвинтик! — похвалилась Софiйка. — Такий манюнiй-манюнiй. Вiн зовсiм голубий, i на ньому срiбна шапочка. I вона стрибнула на однiй нiжцi, i чубчик ïï весело закивав: Здрастуйте, здрастуйте, здрастуйте! Насправдi ж дiвчинка нiколи не бачила того гвинтика. Мама тiльки розповiдала ïй про свою роботу. Але Софiйцi чомусь здавалося, що гвинтик неодмiнно голубий i такий брязкотливий, як срiбний дзвiночок. — Ха-ха, гвинтик! — пирхнув Топа. — А мiй тато колеса робить! Еге ж, справжнi великi колеса для трактора. Тiльки вони звуться котками, i на них вдягається гусениця. Гур-р-р!.. А без коткiв нiякий трактор не поïде. Вiн хотiв пальцем витерти носа та глянув на виховательку Зою Дмитрiвну i витяг хусточку. — От ще! Котки! — вигукнув Петрунь, той хлопчик, що найкраще за всiх умiв робити з паперу кораблики. — Ще й хвалиться! А мiй тато плавить у печi сталь! Якби не мiй тато, то й коткiв не було б! Ну, скажи, з чого б робили котки? Топа збентежено заморгав повiками. Вiй бачив трактора — i котки, i гусеницi в нього справдi стальнi. Iз дерева ж ïх не зробиш! Треба, щоб мiцнi були... — А пiч велика-велика! — розповiдав Петрунь. — I сталь клекоче-клекоче — така палюча, що й глянути не можна. Еге ж, менi тато казав. На неï тiльки крiзь темнi окуляри можна дивитись! Топа позирнув на Софiйку, Софiйка — на Топу. Позирнула i засоромлено сiла в куточок. Навiщо вона похвалилась про гвинтик? Топин тато робить величезнi котки, а Петрунiв — плавить сталь. Гарячу-гарячу, як сонце. I дiвчинцi стало шкода своєï мами, яка тiльки й знає, що вкручує в трактори маленький голубий гвинтик. I гвинтик той здався вже не голубим, а сiрим, як попiл, i таким непомiтним i непотрiбним... Перев'язаний стьожкою чубчик уже не казав здрастуйте, а теж засоромлено схилився Софiйцi на лоба. Аж тут несподiвано обiзвалася ще й Тася — бiлоголова, з коротким волоссячком, схожа на хлопчика. — А ви не хвастайтесь, — сказала вона, дiловито прибираючи зi столу ложки. — Моя мама теж на заводi. I вона найдужча за всiх. Вона пiдiймає величезний кiвш iз гарячою сталлю. А схоче, то й трактора пiднiме... Тася не доказала, бо Топа враз зареготав: — Ха-ха!.. Хiба може людина пiдняти трактор? Софiйка теж засмiялась, мотнула головою, i ïï чубчик знову весело закивав: Здрастуйте, здрастуйте! От видумує! Дiти знали Тасину маму — невеличку на зрiст, худорляву. I це ж було справдi смiшно, щоб така маленька мама могла пiдняти такого великого трактора! Але Тася так i спалахнула: — Смiйтеся! А це — справдi! Менi мама говорила! Вона найдужча на заводi! — Зою Дмитрiвно! — гукнув Топа. — Навiщо Тася каже неправду! Скажiть ïй! Ех ти, думаєш, що ми повiримо! Зоя Дмитрiвна поклала на голову хлопчиковi руку: — Топо, не треба так кричати. — А коли вона... Ви ж чули? — Чула, — промовила Зоя Дмитрiвна. — Тася сказала правду. — I, помiтивши, як недовiрливо глянув Топа, як здивовано кивнув Софiйчин чубчик, вона посмiхнулась: — А ви б хотiли побачити, як працюють вашi батьки й матерi? Правда ж? От я подзвоню директоровi Петру Гнатовичу, може, вiн дозволить нам побувати завтра на заводi. Що було на заводi От i прийшло те завтра, i директор дозволив пропустити дiтей на завод. Дитячий садок був недалеко вiд тракторного заводу, i Петро Гнатович сам часто заходив до дiтей, розпитував, як вони живуть, бавився з ними. Хлопчики й дiвчатка опинились на заводському подвiр'ï, прикрашеному клумбами з яскравими квiтами. З-за рогу будiвлi, гуркочучи i клацаючи, виïхав новенький зелений трактор. Його недавно зробили i зараз випробовували — перед тим як вiдправити в колгосп. Раптом трактор зупинився i, скрегочучи гусеницями, не сходячи з мiсця, обернувся навколо себе. Дiти так i охнули: — От машина! Всi вони дуже заздрили трактористовi i мовчали. Тiльки Топа непевно промовив: — А я, коли виросту, може й на паровозi поïду. Зоя Дмитрiвна розказала, як трактор оре землю, як молотить хлiб i возить вантажi. I, дивлячись на трактор, Топа з гордiстю подумав: Це мiй тато зробив для нього котки! А Петрусь i собi: Це мiй тато виплавив для нього сталь! I тiльки Софiйка зiтхнула, коли згадала про маленький гвинтик. А трактор, пирхнувши перегаром, уже зникнув з очей, i тiльки здалека було чути, як вiн торохкотiв: Трактор-трактор-трак-тор, трак-трак-трак... — Трак-трак! — гукнув йому вслiд Топа, намацав у кишенi грудочку цукру й почав смоктати. Вiн завжди смоктав щось солодке. Зоя Дмитрiвна повела дiтей у цех. Взявшись за руки, хлопчики й дiвчатка перейшли подвiр'я — пара за парою, як гусенята. Вони обережно переступили порiг i зупинилися скраю бiля цехових ворiт. Але далi в цех Зоя Дмитрiвна нiкого не пустила, дозволивши дивитись тiльки здалека. Топi дуже хотiлось пiдiйти хоч трошечки ближче, та вiн не насмiлився не послухатись. Кiлька величезних башт гоготiли, сичали, гули, прискаючи полум'ям i золотими зiрками. Бiля них метушились робiтники в масках з темними окулярами i з довгими пiками в руках. — Електричнi печi! — гукнула Зоя Дмитрiвна, показуючи на огнедишнi башти. I коли б не гукнула, а промовила звичайним голосом, нiхто б ïï не почув у цьому гуркотi й шумi. Дiти розгублено збилися докупи. Було страшнувато з незвички. Всi здогадались, що це є тi печi, в яких плавлять сталь. З гудiнням проплив над головами величезний кiвш. Топа глянув i загубив свою грудочку цукру. Софiйка схопилась рукою за капелюшок, який тепер прикривав ïï веселий чубчик. А кiвш опустився перед пiччю. Робiтник довгою пiкою пробив отвiр, i всi раптом примружились вiд слiпучого сяйва. З печi полинув палючий бiлий потiк, золотим дощем сипнули навколо iскри. I враз Софiйка завмерла: вона побачила, як нiч почала нахилятися набiк. Вона повiльно нахилялась, як величезний чайник, з якого хочуть вилити всю воду. Дiвчинка злякалась, бо вона спочатку подумала, що пiч падає. Потiм побачила сталевара, який крутив колесо, схоже на руль в автомобiлi, i пiч нахилялась нижче й нижче, а розпечена сталь з грiзним гудiнням усе лилася й лилася. Iскри сипались на робiтникiв — золотi, червонi, бiлi, схожi на зорi. Мов зачарована, дивилась Софiйка, забувши, де вона i що з нею. Сталевар, спорожнивши пiч, вiдiйшов набiк. Вiн скинув окуляри i провiв долонею по лобi. I в ту ж мить Петрунь голосно крикнув: — Тату! Софiйка побачила, як сталевар пiдiйшов, обняв сина за плечi, а Петрунь нiжно гладив його широкi долонi. Дiвчинка озирнулась, ïй дуже захотiлось побачити й свою маму. Та мами нiде не було. З гудiнням кiвш поплив вiд печi, ледь-ледь похитуючись на залiзнiм гаку. У Софiйки захолонуло серце: що, як зiрветься? I хто цей велетень, що так легко несе величезний кiвш, сповнений розплавленою сталлю? Зоя Дмитрiвна показала рукою вгору. Дiти глянули туди й побачили невеличку кабiнку, немов причеплену до стелi. Кабiнка рухалася разом з ковшем, але здавалась проти нього маленькою коробочкою. Iз цiєï коробочки визирала голова жiнки. Дiти догадались, що це ж вона керує краном, який несе кiвш. Жiнка враз виглянула з кабiнки й махнула комусь рукою. I всi дiти впiзнали ïï: це була Тасина мати! — Ну, що? Тепер бачиш, що я казала правду?! — гукнула Тася до Топи. Незабаром кiвш спинився, до нього пiдскочили робiтники й почали робити щось дуже дивне. Вони розливали слiпучу сталь в якiсь скриньки, сповненi землею. А скриньки не стояли на мiсцi, а пливли й пливли мимо, як пропливають по водi човни. Топi дуже захотiлося побiгти, скочити на якусь скриньку й собi попливти, але вiн нiколи б цього не зробив — хтозна-куди отак запливеш! Тiльки хлопчик про це подумав, як до нього хтось схилився, i вiн почув у себе над вухом: — Топо! Топтигiн Iванович! Так його звав тiльки тато. Справдi, це був вiн — як завжди, веселий, з такою знайомою рiдною усмiшкою! А тато вже оглянув дiтвору, привiтав Зою Дмитрiвну й голосно сказав: — Ого, скiльки сьогоднi до мене помiчникiв прийшло! А хто ж тут у вас бригадир? — Нема, нема бригадира! — гукав Топа. — Ми прийшли подивитись, як роблять трактори! — Та невже? — засмiявся тато. — А я думав — на роботу! Ну, ну, зараз покажу своє хазяйство. Ось воно! I вiн показав на скриньки з землею. В кожнiй скриньцi, мов око, свiтилась посерединi дiрка, сповнена гарячою сталлю. — Хiба це твоє? Неправда, це не твоє, це — заводу! — гукав Топа. Тато випростався, глянув на сина й промовив: — А завод чий? Вiн стоïть на нашiй землi. Значить — наш завод, i ми на ньому хазяïни. Ось воно як, Топтигiн Iванович! I всi дiти помiтили, як гордо й весело заблищали в Топиного тата очi. — Тату, а де ж котки? — враз згадав Топа. — Гм... котки катаються, — пожартував тато. Вiн був майстер i пояснив, що скриньки з землею — це форми, якi заповнюються сталлю. Потiм, коли сталь захолоне, з форми виймають готовий, вiдлитий коток. Софiйка заздрiсно глянула на Топу: ось який у нього тато! Вмiє робити котки. А Петрунiв тато i сталь плавить, i навiть отаку вогневу пiч може нахилити. А де ж моя мама? — думала дiвчинка. ïй i хотiлось побачити матiр, i вона боялась, що дiти насмiхатимуться: вкручує якогось маленького гвинтика! А найбiльше, мабуть, насмiхатиметься Топа — вiн такий! I тепер Софiйка вже збоку нишком позирнула на хлопчика. А вiн, мабуть, помiтив той погляд, бо надув губи i зробив ними отак: Пхе! Ну, стривай, — подумала дiвчинка, — ось я попрошу маму, щоб i вона навчилась плавити сталь або робити котки. А може, вона й руля зробить або мотора! Про Софiйчину маму i маленький гвинтик — Ходiмте, ходiмте, — сказала в цей час Зоя Дмитрiвна, — нам ще треба на великий конвеєр глянути. Ставайте по двоє! Топо, йди сюди! Вона озиралась на всi боки i, немов курчат, збирала дiтей докупи. Софiйка стала в однiй парi з Тасею. — Ти бачила кон... конвеєр? — спитала Тася. — Нiколи. — I я нiколи, — призналась Тася. — Мабуть, вiн дуже гуде, як пiч? Правда? Нi, конвеєр нiяк не був схожий на пiч. Вiн скидався на довгу-довгу дорогу з залiзними рейками. Скiльки Софiйка не дивилася вперед, а кiнця тiй дорозi не було видно. Навколо гримiв, гуркотiв, гудiв довгий-предовгий цех. Тут нiщо не стояло на мiсцi: швидко працювали робiтники, крутились мотори, все поспiшало кудись уперед. Нiколи ще не бачила Софiйка такого дива, щоб дорога з рейками сама ходила! — Дiти, тут складають трактори! — гукнула, нахилившись, Зоя Дмитрiвна. — Дивiться! Спочатку це була тiльки стальна рама, але Софiйка бачила, як цю раму робiтники немов одягали в металевий одяг. На неï ставили якiсь пiдйоми, колiщата, надiли котки. З кожною хвилиною машина ставала ще бiльше схожою на трактор. Ось уже вдягли на котки гусеницi... I кожний трактор, перед тим як зiйти з конвеєра, пропливав мимо чорнявоï жiнки в синьому одязi. Але Софiйка не помiчала ïï. Тодi Зоя Дмитрiвна взяла дiвчинку за руку i пiдвела до жiнки. — Мамо! — скрикнула вражена Софiйка. — Мамо, а я тебе скрiзь шукала! — Ой доню! — зрадiла жiнка. — А я й не знала, що ти прийдеш. О, тут увесь дитячий садок! — Нi, тiльки старша група, — поважно промовив Топа. — Малих ми не взяли. А сiра, змащена маслом дорiжка конвеєра повiльно рухалася вперед, i на нiй немов пливли один за одним трактори. I Софiйчина мати уважно оглядала кожний трактор, теж ставила на нього якiсь деталi i вправно й швидко вкручувала невеличкий гвинтик. — Це... це той гвинтик?.. — запитав Топа. — Так, це той гвинтик, про який розповiдала Софiйка, — сказала Зоя Дмитрiвна. — Бачите, все на тракторi є: i мотор, i котки, i гусеницi. Та без цього маленького гвинтика жодний трактор не може зрушити з мiсця. — Нiколи не зрушить! — пiдтвердила Софiйчина мати. — Це такий гвинтик... Мотор без нього не працюватиме. Маленький на вигляд, а без нього не обiйдешся... Софiйка нахилилась i взяла один гвинтик. Вiн був зовсiм не сiрий, а голубий, срiблястий, схожий у своïй шапочцi на грибок. Дiвчинка високо пiдняла його вгору, щоб усi дiти побачили, який чудесний гвинтик вкручує в трактори ïï мама.
ГОЛУБИЙ ГВИНТИК


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация