ПОДОРОЖ ДО МЛИНА



Категории Олесь Донченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Крiзь ранiшнiй сон чув Матвiйко, як мати вiдчинила вiконницi, як сокорiли за вiкном кури i вулицею пройшла на пастiвник череда. Одна корова довго мукала, мабуть, за телям. Матвiйко повернувся на другий бiк i натягнув на вухо рядно, а корова все мукала, i чути було, як гукали i ляскали нугою пастухи. У хату ввiйшов батько, пошукав щось за пiччю, а потiм обiзвався до матерi: — Ти не бачила нового мiшка з зав'язкою? Тут Матвiйко враз згадав, який сьогоднi день, i хутко скинув iз себе рядно. — Тату, поïдемо до млина? — Аякже, синашу. Вставай мерщiй, бо без тебе невправка. Мiшки допоможеш зав'язувати. До свята врожаю пшеницi треба змолоти для колгоспу. Яке ж то радiсне свято, синку! Мати поставила на столi борщ, пiшла в хижку i дiстала з боднi велику четвертину сала. — Сiдайте снiдати, — сказала вона, — та добре наïдайтеся, бо повернетесь, мабуть, аж увечерi. Вона вiдчинила скриню й витягла звiдти нову сорочку, яку вдягала Матвiйковi тiльки на свята. Це була чудесна сорочка —синя, як барвiнковий цвiт, i вся лопотiла, наче ïï надував вiтер, i навiть пахла чимсь таким приємним i радiсним — любистком, i тропiки м'ятою, i ще трошки сосновою скринею. Матвiйко надiв сорочку, i мати сама застебнула ïï на грудях на всi Ґудзики. А Гудзики були не якiсь там простi, а червонi-червонiсiнькi, як калина. I тiльки тепер, у новiй сорочцi, Матвiйко по-справжньому вiдчув, яке то велике дiло — ïхати до млина. Батько кiнчає снiдати, знiмає з гвiздка картуз i йде з хати. Доки вiн запрягає, мати повчає сина: — Гляди ж, синку, не пустуй, з воза не впади, тримайся за полудрабок, у рiку не лiзь, бо втопишся, сорочки у дьоготь не вмасти, а коли трохи борошном присипле — то нiчого, можна обтрусити. А з мельником привiтаєшся люб'язненько та чемненько, спитає, чий ти, — скажеш. На млинове колесо не дивися, бо голова закрутиться, впадеш... Останнi повчання мати доказала аж тодi, коли Матвiйко сидiв уже поряд з батьком на возi, на мiшку з зерном. Батько смикнув вiжками, вороний коник Шалапут напружився, вiз здригнувся. Колеса застугонiли, ззаду знялась сiра курява, яка заслонила матiр бiля ворiт, i Матвiйко радiсно пересвiдчився, що вiн, нарештi, вирушив з батьком у дорогу... Коли виïхали за село, на груди несподiвано стрибнув пахучий шовковий вiтрець. Вiн принiс iз собою змiшанi запахи полину, польових квiтiв, нагрiтого жита, яке вже починало половiти. Батько скинув картуз i глибоко вдихнув повiтря. — Ех, радiсть яка! Землиця дихає, Матвiйку. Серце в неï на просторi вiдживає. Хлопчик мовчить i думає. Йому ще нiколи не доводилось чути, як дихає земля... Вiтрець вiднiс убiк пелену задушливого пилу, i стало видно всю дорогу. Блакитною стежкою вона в'юнилася мiж хлiбiв. Нiкого на нiй немає. Тiльки далеко-далеко попереду курить жовта хмарка — хтось ïде назустрiч. Хмарка сховалась за стародавньою могилою, потiм знову вигулькнула, як руда шапка, нап'ята на невидиму лозину. Дивоглядне марево жарко струмує над степом. Вигнувши крутi шиï, пливуть над хлiбами, як на каруселi, золотi конi, розписанi синькою. Б'ють цимбали, виспiвують скрипки, вся земля гуде, i коли на мить заплющує Матвiйко очi, в нього тихо крутиться голова. Який же великий свiт! Батько показує пужалном у далечiнь. — А скажи, що воно ото зеленiє за житом? Цукор росте! Не вiриш? То наша бурякова плантацiя... Хвилею накотився медвяний дух бурякiв. Виïхали за степову могилу, вдалинi з'явилася смуга лiсу. Та лiс цей видався Матвiйковi дуже дивним: з землi росло саме верховiття, а стовбурiв не було. Вiн сказав про це батьковi, а той узяв iз Матвiйкових рук батiг, покрутив ним над Шалапутом i промовив:— Стовбури в землю повгрузали. По колiна. Грузько. Хлопчик з недовiрою глянув на батькове обличчя й помiтив, що в нього легенько тремтить брова — ось-ось весело засмiється батько. Ще й насмiхаються! — подумав Матвiйко i сказав з усiєю поважнiстю: — Коли б у них були ноги, то, може, i повгрузали б. Загадка розкрилась незабаром. Степ раптом обiрвався вниз, у долину. Дорога стрiмко пiшла в яр, з якого визирали верхiв'я старих осик. Струмiнь вологоï прохолоди дихнув в обличчя Матвiйковi. Шалапут роздув нiздрi, насторожив вуха i стримано заiржав. Щось трапилось, щось змiнилось навколо, нашорошилось у чеканнi чогось невiдомого. Матвiйко вiдчув це всiєю своєю iстотою. Про це iржав Шалапут, про це стривожено лопотiло листя осик. Крикнув над лiсом ворон-крумкач. Про вiщо? Може, вiн гукнув, що далi нема куди ïхати, бо ось тут i є край далекоï загадковоï дороги... Батько злазить з воза й ланцюгом прив'язує заднє колесо. — Но! — шарпає вiн вiжки. Вiз рушає, та колесо не крутиться, а оре, лишаючи за собою борозну. Шалапут iде помалу, опираючись, i хомут злазить йому на голову. Матвiйко боïться крутого узвозу, та не хоче виказати цього перед батьком... Дорога звужується, з обох бокiв стрiмкi кручi. Коли хтось ïде назустрiч, то тут не розминутися. Це непокоïть батька. — Ну, давай покричимо, — каже вiн i раптом голосно гукає: — Го-го-го-о!.. О-о-о! — озивається луна. Кiнь хропе i припадає на заднi ноги, стримуючи воза. — Допомагай, Матвiйку! Ну, разом! Просигналимо, що шлях не вiльний. Матвiйко кричить пронизливо, старанно виводячи кожне о, та густий батькiв голос перемагає. О-го-го-го!.. — котиться в лiсi. Батько йде поряд з возом, потiм дає вiжки Матвiйковi, а сам бере Шалапута за уздечку. Хлопчик боязко поглядає на урвища, якi з обох бокiв стискують вузьку дорогу. I зненацька хтось могутнiми раменами розсунув i кручi, i лiс. Слiпучий, блакитний i безмежний простiр розкрився, мов у казцi, перед очима. Iскрометною синявою глянула в самiсiньке серце Матвiйковi рiка, посилана, наче склом, золотими лелiтками. Зачарований хлопчик, немов увi снi, почув батькiв голос: — Днiпро! Так ось чого чекали i лiс, i осики, i Шалапут! Глухий шум м'яко долинув вiд рiки. Ще здалека побачив Мат-вiйко старий млин i величезне колесо в срiбному димi бризок. Вiз зупинився бiля мiсточка, який вiв до млина. Батько розпрiг Шалапута, почепив йому на голову торбу з вiвсом i сказав: — Ну, ходiмо. Мiсточком, який увесь трусився i здригався вiд важкого ходу колеса, Матвiйко, тримаючись за батькову руку, ввiйшов у млин. Вiн побачив високого дядька, запорошеного борошном з нiг до голови. Брови й довгi вуса були в нього вiд борошна сивi, вiн цебром набирав з мiшка жито. — Драстуйте, Трифоне Яковичу, — привiтався батько. — Крутиться-мелеться ? Матвiйко догадався, що це, мабуть, i є мельник, i собi поздоровкався. Мельник узяв цебро, став на драбинку й висипав жито в кiш. Матвiйко побачив жорна, якi крутились за перегородкою. Коли мельник висипав зерно, вони задоволено забурчали, лiниво загули густим басом, мов товстi джмелi. Матвiйковi кортiло погратися на березi Днiпра. — Пiди погуляй, — сказав батько, — тiльки у воду, гляди, не лiзь, бо додому не вiзьму. Шалапут стояв бiля воза i мотав головою з навiшеною торбою, бо вiвса, мабуть, залишилось тiльки на днi. Недалечко спинились кiлька машин, якi щойно пiд'ïхали. Матвiйко хотiв спитати колгоспникiв, що вони привезли молоти — жито чи пшеницю, та роздумав. Вiн пiшов понад рiкою. Бiля берега ходили веселими зграйками райдужнi мальки. В одного малька хвостик був надiрваний, i вiн вiдставав од товаришiв. Мабуть, хтось вiдкусив, — подумав хлопчик. Вiн вивернув кишенi, натрусив хлiбних крихт i вкинув у воду. Але мальки злякано чкурнули вiд берега. Несподiвано Матвiйко побачив бiля себе хлопця в полотняних штанях, голого до пояса, з золотистими вiд сонячноï смаги плечима й руками. Хлопець був високий, довготелесий, з жовтими яструбиними очима, i обличчя в нього було вiд вуха до вуха крапчасте, як сорочаче яйце. Ластовиння збiгало з пiдборiддя на шию. Голову хлопця прикривав, як капелюх, широкий лопуховий лист, а з плечей звисали гнучкi й довгi стебла латаття з жовтими квiтами. — Ти навiщо мою рибу приманюєш? — спитав хлопець, насуплюючи рiдкi бiлявi брови. Матвiйко глянув уздовж берега — батька поблизу не було, до млина далеко. Обставини, видима рiч, складались не зовсiм сприятливо. Та хiба ж можна хоч єдиним рухом виказати, що ти боïшся! — А чому вона твоя? — спитав Матвiйко, спiдлоба зиркаючи на хлопця. — А тому, що я хазяïн цього берега, — спогорда вимовив хлопець. — Не чув про Давида Снiгура? Ну, я ось i є Снiгур. А на тому березi хазяïном Прокiп Юшка, а на островi — Стьопка, обидва з нашого загону. Вiн ураз набрав у груди повiтря й гукнув, мов пугач: Пугу! I десь далеко, як луна, вiдгукнулось: Пу-гу-гу! — Чуєш! Прокiп озивається. Вiрно стоïть на посту. Снiгур подивився на Матвiйка i з пiдозрiнням спитав: — А ти часом не з тих, котрi з дерунiв? Ну, тi, що яйця видирають, пуцьверiнкiв iз гнiзд беруть. — Hi, — сказав Матвiйко, — я приïхав до млина. I сам правив. — Гляди, — вже доброзичливо промовив Снiгур. — А то тут ходять усякi... Вчора солов'я видрали. Ех, не встерiг! Сiра чайка, кигикнувши, пролетiла над хлопчиками, на бiлiй пiщанiй косi майнула ïï швидка тiнь. Над мiлиною чайка на мить застигла, трiпочучи крилами, i враз каменем упала вниз, схопила довгим дзьобом рибку i звилася вгору. Але здобичi не втримала. Рибка блиснула на сонцi срiбною монетою, чайка пiдхопила ïï на льоту i швидко майнула над хащами молодого червоного верболозу. — Недавно тут приходило двоє хлопцiв iз села рибу ловити, — промовив Снiгур. — З мулявником. А в мулявнику вiчка густi, кожного разу дрiбноти по пiвцебра залишається в сiтцi. Там такий дрiб'язок, самi мальки. Отак знущаються з риби! Ну, я з Прокопом Юшкою i пiдстерiг ïх! Забрали мулявник i в сiльраду доставили, щоб не ловили проти закону. Ех, я щучок маленьких люблю ловити! ïх не шкода, бо вони як алiгатори. Знаєш що? Ходiмо половимо. Ось тут недалечко є калюжа, вiд весняноï поводi залишилась. Там ïх руками можна хапати. Калюжа i щучки! Чи ж є на свiтi бiльша принада! Та страшно заходити далеко без батька. Снiгур зрозумiв це вагання. — З ким ти боïшся? Зо мною, з хазяïном берега? Вкупi до млина пiдемо, мельник же — мiй батько. А яких ловких щучок привезеш додому! Дiйшли до заповiтноï калюжi. Снiгур високо закачав штани. Дивлячись на свого нового приятеля, те ж саме зробив i Матвiйко. — Ну, — сказав Снiгур, — будемо каламутити воду. Щучки й почнуть виставляти голову, бо ïм каламуть зябра забиває. Тут ïх i треба хапати. Вода була ласкава, як лiтепло, i мiлка, до колiн. Ноги вгрузали у твань, вона схлипувала й чвакала, мов жива. Величезна калюжа заросла травами, лiловими дзвониками i скидалась на озеро. Обидва хлопчаки весело бовтались у водi, i вона незабаром стала як молоко. Та жодна щучка не показувалась. Снiгур з досадою почухав потилицю. — Якби нас було хоч iз четверо! Тодi б можна було каламутити разом з усiх кiнцiв. А так дiла не буде. Вiн замислився i враз рiшуче наказав: — Скидай сорочку! Матвiйко стурбовано глянув на нього: — Навiщо? — А ми сорочкою будемо ловити, як мулявником. Розумiєш? Ще б пак! Матвiйко все зрозумiв. Але як же можна вiддати сорочку, нову сорочку з червоними Ґудзиками? — Що ж ïй станеться? — умовляв Снiгур. — Дурник ти та й годi. Цiлiсiнька буде твоя сорочка! А скiльки щучок наловимо! — Забрудниться, — непевно вимовив Матвiйко. — А Днiпро навiщо? Прополощемо, i враз на сонцi висохне. Я б свою дав, та в млинi залишив. Ну, скидай мерщiй. Спасибi скажеш. Матвiйко незчувся, як його сорочка опинилась у Снiгура. Вiн зав'язав ïï, як мiшок, ткнув один кiнець Матвiйковi: — Пiшли! Сорочка надулася пухирем, пускала бульби, а потiм повiльно зникла пiд водою. — Над самiсiньким дном веди! — командував Снiгур. — Заходь, заходь злiва! Рибалки дружно виволокли сорочку на берег, струсонули, i на травi залопотiли хвостами двi довгi зелено-сiрi щучки. Матвiйко вiд хвилювання зробився червоний, як жоржина. Вiн уже не думав про сорочку — його захопив запал рибалки. Кожен новий захiд приносив здобич. — Не я казав! — радiсно вигукував Снiгур. — Гляди, ще й велику щуку впiймаємо. А що ж — з весняною водою могла запливти... Щось мiцно сiпнуло сорочку, хлопчики глянули один на одного радiсно-тривожними очима. — Щука! — прошепотiв Снiгур. — Щука! — вiдгукнувся Матвiйко, почуваючи, як йому перехоплює подих. Щосили вони разом смикнули сорочку. Щось луснуло, з води на мить вигулькнула чорна лапа пенька... — Корч! — вихопилось у Снiгура. — От клятий! I сорочка порвалась. Тiльки тепер Матвiйко зрозумiв увесь жах того, що трапилось. Рукав його новоï сорочки був розпанаханий надвоє вiд плеча до низу, два верхнi Ґудзики безслiдно зникли. Та хiба можна було назвати новою сорочкою те мокре, брудне шмаття, яке, розчепiривши, тримав перед собою Матвiйко? Налетiв вiтрець, очерет тривожно зашамотiв: Що? Що? Що? Хлопчик скривився, сльози заступили туманом виднокруг. Ще мить, i вони покотилися б по щоках — ряснi i краплистi. Та цiєï хвилини вiн почув насмiшкуватий голос Снiгура: — Заплач, Матвiйку, дам копiйку! Матвiйко судорожно ковтнув, i Снiгур не побачив у нього жодноï сльозинки. Млосна полуденна спека дихала навколо нагрiтою травою, дурманними пахощами болотяних квiтiв. Над iскристою синявою рiки струмувало вдалинi прозоре марево. Грузнучи в сипкому пiску, Матвiйко вертався до млина. Вiн встиг уже випрати сорочку в Днiпрi i надiв ïï. Мокра тканина приємно холодила тiло. То нiчого, що розпанахано рукав, — його можна зашити. Не шкода й загублених Ґудзикiв. Сорочка вже втратила для хлопчика всю свою колишню принаду перед тим безцiнним скарбом, який Матвiйко нiс обома руками в старенькому картузi. Прикритi вiд сонця травою, в ньому лежали гостроголовi зеленавi щучки. Поряд з Матвiйком простував Снiгур. Вiн iшов мовчки, не поспiшаючи, спокiйно i поважно, як i личить хазяïновi днiпрового берега.
ПОДОРОЖ ДО МЛИНА